Черноморский портал

 
Календарь публикаций
«    Август 2017    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031 
Авторизация
Наша группа Вконтакте
Курс валют
сравнение курсов валют
banker.ua

Василь Шкляр, український письменник: «В Чорноморську я скупався не лише в морі, а й у славі»

Відомого українського письменника, інтелектуала, політичного та громадського діяча Василя Шкляра знають як патріота-націоналіста, котрий стояв біля витоків української незалежності. Саме Василя Шкляра називають батьком українського бестселера. Кожен його роман викликає неабиякий резонанс у суспільстві. У 2011 році Комітет з Національної премії імені Тараса Шевченка присудив Василеві Миколайовичу цю найвищу літературну нагороду за роман «Чорний Ворон» («Залишенець»), однак письменник відмовився отримувати премію. Згодом у Холодному Яру вперше в  історії України автору «Чорного Ворона» було вручено Народну Шевченківську премію.

У кінці червня цього року в Одесі пройшла зустріч письменника з читачами. Василя Миколайовича запрошували і до Чорноморська, але з об’єктивних причин захід за участю літератора в нашому місті так і не відбувся. Та цього літа Василь Миколайович все ж таки відвідав Чорноморськ, але не з робочим візитом, а, як сам зізнався – «приїхав на реабілітацію». Журналістам Чорноморської інформаційної служби вдалось поспілкуватись з письменником та дізнатись, що один із найвідоміших українських літературних діячів думає про конфлікт на сході України, чому відмовився від найпочеснішої державної творчої відзнаки та що автора пов’язує з Чорноморськом.

 - Василю Миколайовичу, з якою метою завітали до нашого міста?  
 - Я спершу приїхав до Одеси, де у мене пройшла зустріч з читачами, до речі, дуже хороша. До Чорноморська мене теж запрошували на зустріч з читачами, але виникли деякі організаційні проблеми, тож захід так і не відбувся. А до Чорноморська я вже кілька років поспіль, можна сказати, приїжджаю на реабілітацію – відпочиваю. Мені тут дуже подобається.

 - Як відкрили для себе наше місто? Які враження від Чорноморська?

 - Мене з Чорноморськом кілька років тому познайомив мій товариш Іван Сміренський. Тепер я щоліта приїжджаю до вашого міста. Завжди, коли відвідуєш місто, яке тобі справді сподобалось, до нього рано чи пізно повертаєшся. Цього року приїхав теж на кілька днів. Колись, я надіюсь, у мене в Чорноморську відбудеться зустріч з читачами. До речі, сьогодні на пляжі до мене підійшла одна жінка і сказала: "Я в житті не читала кращої книги, ніж «Чорний Ворон»". Це справді дуже приємно. Я в Чорноморську скупався не лише в морі, а й у славі. Несподівано для мене тут великий наплив відпочивальників, бачу багато іноземців, щось тут приваблює людей. Навіть у ті часи, коли Крим ще «був наш», я не бачив таких переповнених пляжів, як в Чорноморську.

Звичайно, тут треба ще попрацювати над інфраструктурою, багато чого недороблено, занедбано, але головне на відпочинку все-таки море і атмосфера. Мені у вас дуже подобається, і дай Бог я тут не востаннє. Завжди любив більше відпочивати в Україні, ніж за кордоном. Раніше дуже багато подорожував і бував на різних морях, але все-таки в Україні мені найкраще. Відколи почалась війна, я жодного разу не виїжджав за межі України.

 - Як пройшла зустріч в Одесі? Як Вас взагалі приймають на півдні України?

 - Коли я їхав на першу презентацію в Одесу в 2011 році , мені тоді  організували зустріч в Одеському Академічному Українському музично-драматичному театрі. Спочатку подумав, хто там в Одесі «збере» театр, але приходжу  - і ледве можу протиснутись до сцени. Коли я виступаю десь в західних регіонах, мене часто запитують: як вас сприймають на сході та на півдні. Я завжди для прикладу наводжу Одесу. Цього разу у мене була зустріч у бібліотеці ім. Грушевського. Прийшло  повно людей -  я відчув якусь неймовірну енергію, особливу прихильність, тому що люди йшли до мене не просто як до автора. Мені приємно, що на такі зустрічі приходить і молодь, і старше покоління. Підійшов зовсім маленький хлопчик і каже: «А це підпишіть для моєї мами». В такі моменти просто відчуваю фанатичну прихильність. Я ніколи не думав ще кілька років тому, що в Україні можна видати книги накладом 300 тис., це просто фантастика для нашого книговидання. Ми думали, що 3 тис. – це вже успіх, а 10 тис. – це безумовний бестселер. Я сказав одеситам, що саме завдяки таким читачам, як ви - дуже комфортно почуваюсь як автор, бо досягнув мети – маю досить широкі читацькі кола. Мені це вдалося.

 - На які питання на таких заходах  Вам найскладніше відповідати?

 - Чомусь багатьом здається, що письменники це своєрідні пророки, тож мене часто запитують – коли закінчиться війна? Що для цього треба зробити? Люди хочуть відчути надію. Але я завжди говорив і говорю правду, хоча вона не завжди світла. Мені прикро, що сьогодні ми не називаємо речі своїми іменами і від цього теж велика біда. На загал наших героїв називають «атошниками», а ворогів називають – бойовиками. Як на мене, бойовики – мають позитивне окреслення, так свого часу називали воїнів УПА. Я намагаюсь не вживати це принизливе слово «атошники», і нікому не раджу. В мене свій погляд, і він не дуже популярний.

 - В чому полягає Ваш погляд щодо ситуації в Україні? Що намагаєтесь донести людям?

 - Я все ж таки вважаю, що нам треба тимчасово ізолювати, законсервувати територію України, де проходять воєнні дії. Складається враження, що влада наша скоріш за все захоче приєднати Україну до Донбасу на їхніх умовах, а в цьому я бачу велику загрозу. Якщо я кажу про тимчасове від’єднання, це не означає назавжди. Повірте, будуть ще чималі геополітичні злами на наших теренах, і коли Україна для цього баласту стане сильною та привабливою, до якої потягнуться люди, тоді можна буде приєднати до себе ще більше території, але на своїх умовах, а не на чужих. Всі ми знаємо, що рано чи пізно розпадеться Московська імперія, і тоді буде теж багато проблем, хоча багато хто сьогодні мріє про цей час. Я знаю, що це для України теж буде непросто, тому що сюди нахлине дуже багато біженців. Українці завжди були такими толерантними, хлібосольними; так любимо всіх приймати з розпростертими обіймами, що у нас буде чимало проблем.

Мої опоненти не погоджуються з тим варіантом, про який говорю я, вони стверджують, що жодного клаптика землі не можна віддавати. Мені здається, що така позиція збігається з прагненнями Путіна. Донбас - це територія, завдяки якій Путін може контролювати всю Україну. З такими землями у нас немає шляху ні в НАТО, ні до ЄС.

Повірте, я не ідеалізую Європейський союз, я теж скептик  і у мене є чимало питань до «бабусі Європи». Але я знаю і відчуваю, що в майбутньому будуть інші альянси, союзи, будуть різні об’єднання, зокрема Україна швидше за все триматиметься так званої Чорноморської унії, куди увійде Польща, країни Прибалтики, колишньої Югославії, і наша держава займатиме там одне з провідних місць. Крім того, я дуже далекий від гасел, що «Крим не сьогодні завтра буде наш» - ні! Впевнений, що нашим він не буде, я вже давно казав, що Крим мусить відійти кримським татарам, адже це їхня земля, вони іншої не мають. Якщо ми за свою так б’ємось, то повинні зрозуміти цих людей. Всяк може бути, але в України залишаться ті території,  які вона зможе засвоїти. Сьогодні нація знесилена, розпорошена ідеологічно. Таке суспільство дуже важко об’єднувати, це не робиться швидко.

Я також не розумію, звідки у наших недругів фізіологічна ненависть до українців, до мови української, до того ж Степана Бандери? Я, наприклад, скажімо, як український націоналіст, не маю жодного негативу, жодного зла до Власова – відомого російського антигероя. Я до цієї  неоднозначної постаті ставлюсь з розумінням. А у нас сьогодні є випадки вбивств за українську мову, за українську символіку. Я багато про це думаю, але не можу пояснити подібні явища.

 - Ви себе бачите в політиці?

 - Я маю вищу привабливішу, набагато престижнішу професію. Вважаю, що в мене вища посада, ніж в президента України, маю більше поваги, ніж політик. Звичайно, в ідеалі письменник повинен бути поза політикою, він повинен займатись мистецтвом, але в українських реаліях це неможливо, бо тобі завжди болить, тебе весь час переслідує неспокій за твою державу, бачення того, що відбувається навколо, і ти просто змушений так чи інакше до того дотикатись. Свого часу я був у політиці, та й зараз певною мірою займаюсь цією діяльністю. Ще на становленні нашої незалежності я був прес-секретарем Української республіканської партії -  був молодим, наївним, думав, що зможу багато чого змінити. Але минули 90-ті роки, і ми переконались, що в нашій українській політиці все вирішують тільки гроші, брудні інтриги, політичні ігри, і справжніх політиків змінили політикани, так воно, на жаль, триває і досі. Це знову ж таки пов’язано з нашим неоднорідним суспільством. Саме через цю розпорошеність нам доведеться до справжньої незалежності йти ще довгий час.

 - Ви, як людина, котра стояла біля витоків української незалежності, маєте знати, чому декомунізацію провели тільки зараз, а не одразу після здобуття суверенітету?

 - На перший погляд може здатися, що тоді це було набагато простіше зробити, але насправді – було ще важче, ніж зараз. Насправді, при владі залишались ті самі комуністи. Так звані «червоні директори», котрі керували і на сході, і на півдні, не дозволили провести цю декомунізацію. Ці процеси навіть через 25 років проходять з такими труднощами. Якби відразу провели, звичайно, це б мало велике значення. Хоча я вважаю, що декомунізацію треба було проводити не тільки змінюючи назви вулиць, треба було приймати певні програми, вже тоді треба було вирішити мовне питання. Не треба було нікому нічого нав’язувати, треба було просто виконувати Конституцію України.


 - В 2011 році ви відмовились від літературної премії ім. Тараса Шевченка. Чому так зробили? Чи не жалкуєте про свій вчинок?

 - Це був час, коли по всій країні проходили протести проти міністра Табачника, до того ж відбувалось це і на сході країни. Табачник не влаштовував нікого, але нічого не можна було зробити, у всіх опустилися руки. А у кожної людини в житті з’являється такий момент, коли її можуть почути, коли вона опиняється в центрі подій і всі чекають, коли вона скаже своє слово. Такий момент у мене трапився саме в 2011 році. Я думаю, це була б значно гучніша заява, якби тоді від цієї премії відмовились всі тогорічні лауреати. Я чесно скажу, тоді агітував людей відмовитись від цієї нагороди, тоді б ми точно Табачника зняли.

В першу чергу звернувся до  письменників, вони спочатку зі мною погоджувались, і так до останнього моменту, а потім все-таки похитнулись. Я поставився до цього з розумінням, тому що Шевченківська премія – це випадок один раз в житті. Ця нагорода, насамперед, не гроші, а певний соціальний статус: тебе вводять в шкільну програму, ти маєш чимало пільг, доважок до пенсії. Але я лишився тоді сам, майже як мій герой «Чорний Ворон». Але мене почули люди, хоча мети своєї я і не домігся. Тоді отримав величезну підтримку.  Анітрохи не шкодую, тому що отримав набагато більше – схвалення своїх читачів. Крім того, тоді я отримав народну премію – люди зібрали гроші, котрі передбачає Шевченківська премія, я її поклав у фонд екранізації «Чорного Ворона».

 - То коли ж буде екранізовано книгу «Чорний Ворон»?

 - Мене дуже пече це питання, адже довкола екранізації «Чорного Ворона» відбувалось стільки історій, що можна ще одну книжку писати – на жаль, не художню, а про те, як у нас все робиться, і скільки ми насправді маємо ворогів, опонентів по всьому світові. За екранізацію цього фільму брався навіть Гофман, але потім на нього вплинули і він передумав. Мене дуже вразило, що він похитнувся. Це було велике розчарування у дуже великому майстрові,  і взагалі у дуже багатьох людях. 2 роки тому фільм «Чорний Ворон» взялись екранізувати «плюси», тож я надіюсь, що зворотньої дороги вже не буде. Я дуже переживав, що це все робиться так повільно – вони знов шукають режисера, продюсера, я вже побачив, що легше знайти гроші, ніж тих, хто добре зробить діло. Але я себе заспокоюю, що, можливо, це просто серйозне ставлення, може і справді хочуть зробити перший український блокбастер. В планах зняти повнометражний фільм і на його основі - серіал. Головний продюсер мене запевнив, що ось-ось розпочнеться зйомка.

 - Яку свою книжку вважаєте знаковою? Про що ще хочете обов’язково ще написати?

 - Звичайно, це «Чорний Ворон». Я вже казав, що це книга мого життя, хоча кожну з них люблю по-своєму. Планів багато, я не знаю, що встигну. Дуже давно хочу написати щось про ХVІІ ст., про наше козацтво, яке теж було неоднорідним, неоднозначним. Але були там дивовижні люди, характерники, про яких слід обов’язково написати. 70-ті роки ХVІІ ст. - період, коли кошовим на Січі був Іван Сірко. Мені приємно, що сьогодні у мене є змога творити українську літературу, українську книгу. Сьогодні українська книга за своєю запитуваністю вже випередила російську. Навіть на моєму прикладі видно, що наклади у наших авторів досить поважні. І не завдяки якійсь підтримці, а всупереч. Українську книгу ніхто не підтримував, вона сама собі пробивала шлях.шаблоны для dle 11.2
Добавить комментарий
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:
Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введите код: